Лариса Масенко, мовознавець
Перед нами – мовознавець широкого профілю, чиє ім’я знають і шанують не лише студенти-філологи, а й ширші кола читачів, зацікавлених гуманітарною проблематикою. Сьогодні без Лариси Масенко важко уявити обличчя вітчизняної соціолінґвістики – науки про функціонування мов у суспільстві. Пані Лариса (між іншим, осіння ювілярка) є авторкою багатьох друкованих праць, зокрема монографічних: «Мовна ситуація Києва: День сьогоднішній та прийдешній» (2001), «Мова і суспільство: Постколоніальний вимір» (2004), «(У)мовна (У)країна» (2008), «Суржик: між мовою і язиком» (2011) та ін.
У нинішню хистку добу, коли мимоволі тягнешся до надійного і тривкого, як ніколи своєчасним видається діалог з авторитетним мовознавцем – про деструктивну політику влади і творчий потенціал української мови, про мовну стійкість і національну ідентичність у її приватному і суспільному вимірах.
– Пані Ларисо, старше покоління харківських літераторів (серед них – і політв’язень Василь Боровий) ще пам’ятає Вашого батька, поета Тереня Масенка, який у довоєнні роки працював у Харкові. Коли Ваша ласка, розкажіть трохи про родину, в якій Ви зростали.
– Рік мого народження – 1942, найменш сприятливий для появи на світ. Українців, народжених цього року, небагато, адже тривала війна і більшість чоловічого населення перебувала на фронті. Але мій батько Терень Масенко – як член Спілки письменників – не був призваний до лав Червоної армії, тому з початком війни він разом із дружиною Катериною Скрипник виїхав із Харкова до Росії. Пристановище вони знайшли в тій частині Нижнього Поволжя, що у XVIII столітті була заселена німецькими колоністами. Але на той час усе німецьке населення вислали до Казахстану, на Алтай і в Сибір. За радянською традицією, після депортації народу ліквідовували й місцеву топонімію, що містила згадки про нього. Тому в моєму паспорті досить дивно виглядає запис у графі «місце народження»: село Безимянне Безимянського району Саратовської області. До війни це поселення носило німецьку назву Лізандергей.
У 1944 році наша родина переїхала до Києва, де отримала помешкання в будинку письменників, так званому Роліті, на вулиці Леніна (тепер – Богдана Хмельницького), 68. Тут і минули мої дитячі та юнацькі роки.
Виховувалась я у досить звичному для Києва двомовно-двокультурному середовищі. Українську засвоїла від батька. Йому була притаманна та риса, яку соціолінґвісти називають мовною стійкістю. Ще замолоду він залишив рідне село Глодоси, що на Кіровоградщині, навчався у Єлисаветграді (Кіровограді), потім на робітфаці у Кам’янці-Подільському, а в кінці 20-х років переїхав до Харкова, де завершив освіту у Харківському ІНО та на журналістському факультеті Комуністичного університету ім. Артема. Працював у журналах «Молодняк», «Літературний ярмарок», «Перець». Мешкав у будинку «Слово».
Зросійщена атмосфера і першої, і другої української столиці не мали жодного впливу на його мовну поведінку – завжди й з усіма він говорив українською. Природно, що для мене українська була батьківською мовою. Натомість материнською мовою можу назвати не лише українську, а й російську. Уродженка, як і батько, Кіровоградщини, мама походила з родини сільських інтеліґентів, але рано лишилась сиротою. Освіту мама здобула в Харківському медінституті, у Києві працювала лікарем. Переважно україномовна вдома, вона переходила на російську у позародинному спілкуванні. Очевидно, міське середовище вплинуло на неї й російську вона вважала престижнішою мовою, бо віддала мене до першого класу російської школи.
Коли вже в дорослому віці я запитала маму, чому вона обрала для мене російську школу, хоча мій зведений старший брат вчився в українській, вона відповіла, буцімто російська школа була ближчою до нашого дому, – але думаю, що вона лукавила.
Щоправда, в школі ми вивчали й українську мову та літературу як окремі предмети, але пригадую, що уроки російської літератури були набагато цікавіші. Це й не дивно, якщо врахувати, скільки кращих українських творів перебувало під забороною.
Треба сказати, що вивчення російської літератури мало й свої позитиви. Досі пам’ятаю з Радищева, про Російську імперію: «Чудище обло, огромно, стозевно и лаяй»…
Я дуже любила читати, в підлітковому віці проковтнула купу книжок, які брала у друзів або в бібліотеці для дітей, що знаходилась тоді біля Оперного театру на вулиці Короленка (тепер Володимирська). Але всі улюблені зарубіжні автори: Майн Рід, Джек Лондон, Чарльз Діккенс, Джон Ґолсуорсі та інші, – були перекладені російською. Так поступово, з розширенням позародинного спілкування моя двомовність «перетікала» у російську одномовність. Сприяли цьому й ігри з однолітками, а всі вони, і то не лише дитсадкові й шкільні друзі, а й діти з письменницьких родин, навіть україномовних, у дворі спілкувались російською. Батьки, що вижили після сталінського терору, вочевидь, не наважувались виховувати в дітях мовну стійкість.
Водночас можу сказати, що обмежене вживання української не впливало на моє ставлення до неї. Ніколи не відчувала її як меншовартісну порівняно з російською. Звичайно, завдячую цим батькові та його оточенню, до якого належали непересічні особистості, українські патріоти, зокрема композитори брати Майбороди – Платон і Георгій.
– Хто вплинув на Ваше рішення стати мовознавцем, хто підтримав Вас у цьому рішенні?
– Великий вплив на формування моєї мовної свідомості справила материна сестра Лариса Григорівна Скрипник. Вона обрала фах українського філолога, вступила до Київського державного університету, закінчила навчання вже після війни, потім захистила в Інституті мовознавства АН УРСР кандидатську дисертацію про мову історичної прози і багато років працювала над укладанням словників у відділі лексикографії цього ж Інституту. Як і мій батько, вона належала до стійких носіїв української, зберігаючи вірність рідній мові не тільки у фаховій діяльності, а й в усіх ситуаціях міського спілкування – і формальних, і неформальних. Саме за її порадою я після закінчення школи вступила на українське відділення філфаку Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка.
А вже університетським своїм вибором мовознавства як майбутнього фаху завдячую професорові Іллі Корнійовичу Кучеренкові. Мені пощастило, що в нашій групі саме він викладав повний курс української мови – від фонетики до стилістики. Це був блискучий викладач, який привчав студентів критично ставитися до граматичних теорій, що прищеплювало критичний погляд і на інші наукові проблеми.
Моя наукова праця розпочалась і довгий час тривала в Інституті мовознавства АН УРСР. Треба сказати, що потрапила я туди завдяки своїй однокурсниці. Тьотя Лариса в цьому мені не сприяла, остерігаючись звинувачень у протегуванні родичці. На посаду лаборанта у відділі історії української мови я була зарахована у січні 1964 року.
Співробітники відділу працювали тоді над топонімічними дослідженнями, зокрема укладали Гідронімічний атлас України. Серед них були такі відомі нині мовознавці, як Василь Німчук, Анатолій Непокупний, Олексій Стрижак. Спілкування з ними пробудило в мені глибше зацікавлення наукою про мову.
Багато дали мені топонімічні експедиції, в які я спочатку їздила зі старшими колегами – Іриною Желєзняк і Аллою Корепановою, а потім, коли вступила до аспірантури і працювала над темою «Гідронімія Південного Бугу», вже мандрувала самостійно.
Усіх названих мовознавців можу вважати своїми вчителями на початках наукової кар’єри, хоча формально керівником моєї дисертації був Кирило Кузьмич Цілуйко, який тоді очолював відділ історії української мови. Кирило Кузьмич, проте, був радше функціонером від науки, ніж поважним ученим. В Інституті потай говорили про його співпрацю з КҐБ, що підтверджували й деякі факти його біографії: у 1936 році він закінчив московський Інститут дипломатичних і консульських працівників. Водночас до заслуг Кирила Цілуйка належить організація у 1960-х роках топонімічного обстеження території України, яке було згорнуте у наступні 1970-ті, роки чергового брутального наступу на українську культуру й науку.
Моїм же пізнішим зацікавленням соціолінґвістикою завдячую передусім Юрієві Шевельову. Його праці, що стали доступними в кінці 1980-х років, були для мене справжнім відкриттям.
– Ви є упорядником книжки «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду». Назва навертає до праці згаданого Вами Юрія Шевельова «Українська мова в першій половині двадцятого століття: стан і статус» (Ви його часто цитуєте). Але Ваша книжка цінна передовсім колосальним багатством фактажу, кількістю зібраних і наведених документів, оприлюднення яких, за логікою речей, мало б спричинити не один скандал у мовознавчих колах і перекреслити не одну наукову репутацію, зароблену за радянських часів. Як Ви гадаєте, чому цього не сталося?
– Передусім хочу сказати, що я – не єдиний упорядник збірника, мої співупорядники – Віктор Кубайчук і Орися Демська. До речі, ідея збірника виникла з пропозиції Орисі Демської знайти списки заборонених слів, складені у 1930-х роках. Про ті списки згадує Юрій Шевельов у праці, яку Ви назвали; так само існували вони і в 1970-х, що засвідчують спогади багатьох працівників видавництв, але знайти ті списки в архівах поки що не вдається. Водночас, працюючи над дослідженням совєтської мовної політики, я ознайомилась із багатьма партійними документами, газетними та журнальними публікаціями, спрямованими на викорінення «архаїзмів, діалектизмів і штучних мовних утворень», тож запропонувала колезі укласти збірник цих документів і долучити до нього список вибраних із них репресованих слів. До роботи активно долучився Віктор Кубайчук, який зібрав для своєї праці «Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня історія української мови)» багато матеріалів, що висвітлювали погромницьку кампанію 1930-х років.
Те, що книжка не спричинила скандалу, мене не дивує. Багатьох тих мовознавців, які брали активну участь у погромницьких кампаніях не лише 1930-х, а й 1970-х років, уже немає серед живих. Бентежить інше – те, що наша праця майже не має послідовників. На дослідження, яке ми здійснили, нас, безперечно, надихнула праця Юрія Шевельова «Українська мова в першій половині двадцятого століття: стан і статус». Наша праця доповнила її й підтвердила її головні висновки. Але дослідження історії втручання тоталітарної влади у лексичний склад і внутрішню структуру української мови з метою ліквідації її як самостійного мовного утворення потребує багатьох досліджень. І прикро, що цей соціолінґвістичний напрям студій майже не знаходить розвитку в українському мовознавстві. Пояснюється це, на мою думку, тим, що в мовознавчих інституціях і на університетських кафедрах достатньо сильний вплив зберігають мовознавці совєтського вишколу. Наприклад, у нашому збірнику можна знайти свідчення участі члена-кореспондента НАН України Світлани Єрмоленко в погромницькій кампанії 1970-х років. Не погоджується з потребою перегляду засад творення наукової термінології Людмила Симоненко, яка багато років керувала відділом термінології в Інституті мовознавства. Такі мовознавці чинять опір дослідженню совєтської мовної політики.
Більше зацікавлення згадуваною темою виявляють зарубіжні україністи. Дуже цікаво працює в цьому напрямі молодий австрійський мовознавець Пилип Гофенедер, учень відомого славіста професора Міхаеля Мозера.
– Українській незалежності – 21 рік. Однак сьогодні незрідка почуєш нарікання від представників старшого покоління: за «пізнього совка» – парадокс! – українській мові велося краще, ніж нині: видавалося більше україномовної продукції, у видавництвах був повноцінний редакторський корпус, який не пускав до друку одверто безграмотних текстів… Як Ви це прокоментуєте?
– Так, редакторський корпус за совєтських часів не пропускав орфографічних і пунктуаційних помилок. Але ж він мав стежити не тільки за орфографічною «чистотою» текстів, а й за їхньою ідеологічною стерильністю. Чи можливою була в ті часи, за якими хтось ностальгує, поява таких творів, як «Чорний ворон» Василя Шкляра, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, «Ворошиловград» Сергія Жадана… і багатьох інших?
Так, за совєтської доби видавалась література, написана українською мовою, бо режимові треба було демонструвати світові «невиданий розквіт національних культур». Але згадаймо, що це була за література: публікувалась сила-силенна сірятини, яку ніхто не читав, маса бездарних опусів з обов’язковим уславленням «рідної комуністичної партії» та чергового генсека… Поодинокі справжні художні твори, яким вдавалося прорватися крізь цензурні рогатки, спраглі живого слова люди розкуповували впродовж двох-трьох днів.
Кваліфікованих редакторів справді бракує. Але це зовсім не означає, що у нас немає видавництв, які працюють якісно. А свобода слова, коли над письменником не висить дамоклів меч цензури, причому не тільки зовнішньої, а й внутрішньої, викликала появу літератури, розмаїтої як у жанровому і змістовому плані, так і в плані мовного вираження.
Проблема полягає в іншому. Як вижити українській літературі в умовах жорстокої конкуренції з російськими видавництвами, чия продукція окупувала наш книжковий ринок? Сьогодні закони ринку працюють проти нас. Зрозуміло, що в нашій постколоніальній ситуації захистити український інформаційно-культурний простір мали б системні заходи державної мовно-культурної політики. Зверніть увагу: в нас не залишилось навіть жодного спеціалізованого видання, яке інформувало б читачів про нові книжки, про стан книжкового ринку! Не вижив журнал «Книжник-review», газета «Друг читача» існує лише в електронному варіанті, є ще Інтернет-видання «ЛітАкцент» і «Буквоїд», але цього надзвичайно мало. В Росії виходять десятки видань, присвячених оглядам книжкового ринку. Про стан українських бібліотек, про ліквідацію мережі книгарень навіть у столиці, не згадуючи вже про інші міста, сказано і написано стільки, що не буду повторюватись.
Треба сказати, що й за «помаранчевої» влади, коли на Державну програму розвитку і функціонування української мови влада виділяла непогані гроші, їх розподіл подеколи відбувався непрозоро: є підозри щодо «перетікання» значної частини виділених коштів до кишень тих, хто стояв біля розподільного кошика. Наприклад, у 2009 році видавці неодноразово звертались до функціонерів Міністерства культури з вимогою оприлюднити список видавництв, у яких того року за згаданою програмою закуплено книжки, – адже для такої закупівлі було виділено, якщо не помиляюсь, двадцять мільйонів гривень. Директор видавництва «К.І.С.» Юрій Марченко впродовж тривалого часу навіть листувався з цього приводу з Міністерством культури, проте відповідної інформації так і не дістав, хоча вона, безперечно, мала бути відкритою. Це свідчить про необхідність запровадження механізмів громадського контролю над діями чиновників.
– В одному з багатолюдних районів Харкова, біля станції метро, вже з десяток років висить велетенська розтяжка з рекламним написом: «Самі низькі ціни». Помилку кілька разів висміювали в періодиці нечисленні україномовні журналісти Харкова – це нічого не дало. Аж урешті викладач Харківського національного університету, професор-мовознавець Володимир Калашник власною персоною вдався до ділків і буквально благав їх: ну виправте помилку, не ганьбіть міста! У відповідь наразився ледь не на матюччя[1].
А я минулої весни здійснила експеримент: упродовж тридцятихвилинного вояжу з фотоапаратом по вулицях рідного міста зробила аж сімнадцять знімків плакатів і оголошень із кричущими помилками. Хоч куди зирни – скрізь оті «ліки по найнижчим цінам», «брачні» аґенції замість шлюбних тощо.
Чи можна сказати, що в суспільній свідомості відбулося своєрідне узаконення неписьменності? Бути безграмотним – тепер не соромно, бо всім байдуже?
– Усі ці ганебні явища пояснюються тим самим: байдужістю владних структур – протягом усіх двадцяти років незалежності – до захисту українського інформаційно-культурного простору, внаслідок чого у зросійщених містах Сходу й Півдня не вдалося зупинити процесів совєтської мовно-культурної асиміляції. Ба більше, вони дістали інерційне продовження. А русифікація, відсутність міських україномовних середовищ, впливу української культури має своїм наслідком послаблення до критичної межі імунітету національної спільноти, її захисних реакцій, належного опору впроваджувачам «русского міра», які на сьогодні, маючи чимало своїх аґентів у вищих ешелонах влади, надзвичайно знахабніли й пішли у відкритий наступ на українство.
Якої поваги до державної мови можна чекати в Харкові, де порядкують одіозні особи, чиї специфічні, скажемо так, звички російськомовної комунікації, оприлюднені в Інтернеті, набули розголосу не тільки в Україні, а й за її межами?
Оскільки риба гниє з голови, марно чекати якоїсь поваги до української мови з боку власників магазинів, ресторанів та інших закладів. Вони формально виконують закон про обов’язковість використання української мови в рекламі, але грамотність написів непотрібною, на їхнє переконання, мовою турбує їх щонайменше.
– Штрафувати фірми за безграмотну рекламу, телеканали – за всякчасні дикторські помилки: чи доцільно це і чи реально?
– Так, протидіяти ганебному явищу зневаги до української мови та її свідомому приниженню могло б упровадження штрафів за порушення мовних норм у рекламі та інших написах, що, до речі, діє у багатьох країнах. Паралельно з цим слід відкрити консультаційний центр, де фахівці з культури мови перевіряли б грамотність запропонованих текстів.
Однак реалізація такого елементарного й нескладного завдання з очищення соціокультурного простору Харкова від мовних помилок цілком залежить від київської влади, а саме від створення інституції, наділеної функцією контролю за виконанням 10-ї статті Конституції України.
Натомість маю неофіційну інформацію про те, що в Києві власники деяких великих торгових центрів, наймаючи працівників на роботу, забороняють їм спілкуватися з клієнтами українською мовою…
– У 2007 році вийшла Ваша книжка «(У)мовна (У)країна» – завбільшки з невеличку брошурку, але при цьому досить інформативна, розрахована на широке коло читачів. Висновки у ній доволі песимістичні.
Минуло п’ять років – і мовна ситуація якщо й змінилася, то хіба на гірше. Прокоментуйте, будь ласка, скандальний закон Ківалова-Колесніченка (Вам уже, мабуть, набридло говорити про нього, але все ж…).
– Про цей закон уже написано й сказано стільки, що можу лише повторити загальновідоме. По-перше, він не є ориґінальним, бо майже повністю, за невеликими винятками, списаний з попереднього законопроєкту «Про мови в Україні» О.Єфремова, С.Гриневецького і П.Симоненка. Той законопроєкт зазнав критики не тільки з боку українських наукових інституцій, громадських організацій, парламентської опозиції, а й з боку Венеційської комісії, яка зауважила, що законопроєкт не сприяє гармонізації міжмовних стосунків в Україні й становить загрозу повноцінному функціонуванню державної мови.
Хоча В.Колесніченко заявляє, що в їхньому законі враховано зауваження Венеційської комісії, це жодною мірою не відповідає дійсності. У нібито новому документі лише вилучено окремий розділ про російську мову, який фіґурував у законопроєкті Єфремова-Гриневецького-Симоненка. Натомість незмінною лишається суть, а саме – спрямованість на фактичне утвердження російської як другої державної з остаточним витісненням української з більшої частини території України.
Особливо обурює, що в діях цих політиків знову впізнаємо совєтську традицію брехні, приховування справжньої мети за фальшивою фразеологією. Для цього спекулятивно використано Європейську хартію реґіональних або міноритарних мов, призначену, як відомо, для захисту тих мов, яким загрожує зникнення внаслідок малої кількості носіїв. В Україні під час ратифікації Хартії проросійські сили в парламенті ввели до переліку мов, що підпадають під її дію, аж тринадцять мов національних меншин. Здається, в Україні цей список найдовший, бо інші країни обрали лише по кілька загрожених мов. Виконання вимог Хартії, крім усього іншого, передбачає виділення значних державних коштів на підтримку міноритарних мов. Чимало країн, у тім числі Росія, відмовились від ратифікації цього європейського документа. Не ратифікувала Хартії також Франція, яка заявила, що цей документ загрожує цілісності держави; не ратифікували балтійські країни та ряд інших. Що ж до України, то коли проросійським парламентарям вдалося протягти до списку мов, що підлягають дії Хартії, російську, стало зрозуміло, що саме для цього Хартію й використовують.
Закон Ківалова-Колесніченка «Про засади державної мовної політики» під претекстом захисту мов національних меншин упроваджує поняття реґіональної мови і вводить норму, згідно з якою для утвердження такого статусу достатньо, щоб у певному регіоні цією мовою говорило 10% населення. При цьому реґіональній мові надаються ті самі права, що й державній, а також можливість застосовуватись навіть не поряд із державною мовою, а замість неї. У такий спосіб російська стане фактично другою державною у більшості областей. Таким чином, автори закону готують для України білоруський сценарій мовно-культурної асиміляції, а відтак і політичної залежності від Росії.
– «Мова – заручниця політики», «політики йдуть, а мова залишається» – котре з цих двох тверджень є ближчим до істини?
– Взагалі – друге: «політики йдуть, а мова залишається». Проте деформованість нашої постколоніальної ситуації робить актуальним і перший вислів: «мова – заручниця політики». У країнах із нормальним мовним життям ця теза, звичайно, не спрацьовує.
– Ви, звісно, стежили за полемікою, що розгорнулася була на шпальтах «Березоля» між мовознавцями Святославом Караванським та Орестом Ткаченком. Пан Караванський наполягає на відмові від спадку «радянських мовознавців» і на якнайшвидшому впровадженні правописних змін, тоді як пан Ткаченко застерігає: за наших соціокультурних умов реформа правопису може ще дужче похитнути і так нестійкі позиції української мови. Хто з них має рацію?
Як Ви ставитесь до явища одночасного співіснування в україномовному просторі кількох правописних кодів (Правопису’93, Правопису’28 і кількох компромісних варіантів, одним із яких послуговується й «Березіль»)?
– На мою думку, слід було узаконити проєкт нової редакції «Українського правопису», підготований у 1999 році групою авторитетних мовознавців на чолі з тогочасним директором Інституту української мови, членом-кореспондентом НАН України Василем Німчуком. Однак проєкт свідомо дискредитували й висміяли проросійські ЗМІ. Проти його впровадження виступили й ті мовознавці, що свого часу надто віддано служили режимові… Пригадую, як за совєтів в Інституті мовознавства циркулювали чутки про те, що в кожній кімнаті є співробітник, який інформує інститутського куратора від КҐБ. Улюбленою темою розмов у вузькому колі однодумців були гадання, хто ж належить до стукачів. Можна лише уявити, як це спотворювало стосунки між людьми, яку підозріливість і розбрат сіяло… Тому годі дивуватися з тієї нездорової моральної атмосфери, що й досі панує в наших інтеліґентських середовищах.
Мовознавцям – супротивникам справи реформування правопису вдалося за підтримки деяких представників академічних кіл, зокрема Петра Толочка, заблокувати спробу впровадження проєкту, яку зробив був Іван Вакарчук, перебуваючи на посаді міністра освіти і науки.
У нинішній ситуації наступу на все українське провести реформу правопису неможливо й поготів. Мусимо пережити період правописного хаосу як неминучість, адже мети реформування – узгодити материковий і діаспорний орфографічні кодекси – й досі не досягнуто. Це можна буде зробити лише тоді, коли матимемо українську владу.
А коли ми її матимемо? Адже національна ідентичність формується у національному ж середовищі, а нашу молодь виховують нині російські телефільми й серіали. Є такий соціолінґвістичний закон: в умовах конкуренції двох мов в одній країні перемагає та, що має більшу комунікативну потужність, тобто якою подається більший обсяг інформації. От і зробіть висновки.
Не тільки я постійно писала про ці загрози ще в 1990-х роках, але хто до нас дослухався? Класик американської соціолінґвістики Джошуа Фішман, працю якого «Не кидайте свою мову напризволяще» переклали й видали у Київському видавництві «К.І.С», наводить промовистий факт національного опору асиміляції. Коли Корея після японського панування позбувалася спадку розкладових мовних процесів, еліта країни заборонила поширення на її території японської масової культури.
– Усе-таки – як повинно бути: чи «широкі маси» мають у правописних питаннях іти за мовознавцями – чи мовознавцям слід орієнтуватися на «широкі маси»?
– У питаннях корпусного планування вирішальне слово має належати, звичайно, мовознавцям. Нині не можна орієнтуватись на мовні смаки «широких мас». Про це писав і Святослав Караванський. Адже совєтський період призвів до занепаду живомовного спілкування на значній частині української території, поширились гібридні українсько-російські форми розмовного мовлення. Зупинити це розкладове явище, що загрожує українській мові, слід двома шляхами: українізацією системи освіти всіх рівнів – від дитсадка до вищого навчального закладу, – та домінуванням української літературної мови в мас-медіях.
Велика роль належить і кращим представникам красного письменства. Наприклад, надзвичайно цікавою є мовотворчість Юрія Андруховича. В останній своїй книжці «Лексикон інтимних міст» письменник досяг дивовижної майстерності, вводячи в текст слова з різних соціокультурних реґістрів, обігруючи їх внутрішню форму і походження, проводячи паралелі з іншими, передусім слов’янськими, мовами. При цьому вишукана мовна гра не є самоціллю, навпаки – наповнює текст додатковими художніми смислами. Тому мовознавцям необхідно досліджувати мову не лише класичних творів, а й сучасних, передусім тих митців, які досконало володіють словом.
Суттєве значення для розширення впливу української мови мають також якісні переклади кіно- й телепродукції, на які мовознавці чомусь звертають мало уваги.
– Нещодавно знічев’я переглядала в Інтернеті, на сайті Першого національного каналу, серію міні-передач «Так буде українською» – і натрапила на дещо цікаве: якщо раніше з багатьох запозичених іменників середнього роду на -о ми «леґально» відмінювали тільки пальто (кіно, бюро, метро та інші лишалися невідмінюваними), то тепер нам радять відмінювати всі подібні слова (був у кіні, звернися до бюра перекладів, мешкаю поряд із метром тощо). Уніфікувати таким чином відмінювання цих іменників давно рекомендували одні мовознавці, але інші, здавалося, опиралися цій зміні. Отже, її вже впроваджено, а ми й не помітили?
– Ні, поки що такої норми до чинного правопису не введено. Її пропонує згадуваний вище проєкт нової редакції правопису 1999 року. Невідмінюваність цих слів закріпилась в українській мові відповідно до російського зразка. В одній зі своїх праць Юрій Шевельов пояснює причини цього граматичного явища. Річ у тім, що в російську мову слова цього типу ввійшли з французької мови, а для російської еліти у XVIII столітті французька була значно престижнішою, ніж мова власного, російського народу, тому росіяни й не пристосували позичених слів до граматичних норм своєї мови. В інших слов’янських мовах, наприклад у польській і чеській, подібні слова відмінюються. Цілком природно було б відмовитись від взорування на російську й нам і відмінювати ці слова так само, як і питомі лексеми другої відміни.
– Як Ви ставитесь до тих численних випадків на Сході та Півдні України, коли російськомовні батьки протестують проти запису імен своїх дітей за правилами української мови? Зіткнувшись із відмовою органів реєстрації, вони позиваються до судів, скаржаться на порушення своїх прав – і виграють. І з’являються в нас Кіріли, Нікіти, Альони і Дар’ї…
– Такі факти свідчать про успішність наполегливої антиукраїнської пропаґанди, яку постійно здійснюють засоби масової інформації східних і південних реґіонів. Київська влада – за всіх чотирьох президентів – іґнорувала необхідність провадження в цих областях гуманітарної політики, спрямованої на поступову їх дерусифікацію й декомунізацію. Досі не поставлено жодних бар’єрів перед окупацією з боку Росії інформаційно-культурного простору Сходу й Півдня. Парадоксальним чином у газетах, які тут виходять, реанімація стереотипів совєтської доби поєднується з поверненням ідеологем царської Росії, пропаґандою тези про неповноцінність української мови, про те, що «малороссийского языка не было, нет и быть не может». А у сфері монументальної пропаґанди антиукраїнська політика реалізується у спорудженні пам’ятника Катерині Другій в Одесі і встановленні бюста Сталіна в Запоріжжі.
Вражає те, що і в часи «помаранчевої» влади ніхто не здійснював моніторинґу мас-медій зазначених реґіонів. Не реаґувала влада й на звернення місцевих українських організацій, тієї ж «Просвіти», з вимогою припинити антидержавну аґітацію й розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
Нині пожинаємо плоди панування московського аґітпропу, спрямованого передусім на мобілізацію тих росіян, що з самого початку були настроєні проти незалежності нашої держави. Про досягнення московською пропаґандою певних успіхів і свідчать наведені Вами вимоги запису в документах імен дітей у формах, транскрибованих з російської мови.
Нещодавно в пресі з’явилось повідомлення про те, що в Одесі російські націоналісти побили на вулиці двох хлопців за те, що вони розмовляли українською. Коли один з молодих людей у суперечці наївно намагався довести кривдникам, що є уродженцем Одеси, і показав їм паспорт – вони порвали паспорт…
Можемо констатувати, отже, що внаслідок дій нинішньої влади в Україні порушено певну (хоча й хистку) рівновагу, яка до цього існувала у взаєминах між україномовною і російськомовною частинами людності. Ухвалення закону Ківалова-Колєсніченка лише посилює міжетнічне протистояння в Україні, оскільки встановлює на її території мовні кордони.
– Що сьогодні загрожує українській мові найдужче: зросійщення? суржик? засмічення варваризмами? вульґаризація?
– Найбільше загрожує зросійщення і спричинена ним суржикізація, тобто поява і розростання гібридних форм усного мовлення. Із зросійщенням пов’язане і явище вульґаризації мови, зокрема поширення російського мату в побутовому мовленні.
Щодо запозичень з інших мов, зокрема з англійської, то вони також потребують уваги з боку мовознавців. Необхідно замінити їх питомими словами у тих випадках, коли це можливо, шукати шляхів адаптації їх у нашій мові. Слушні пропозиції щодо цього можна знайти у працях Святослава Караванського. А прикладом такого перспективного напрямку в царині упорядкування наукової термінології може бути «Англійсько-українсько-англійський словник наукової мови (Фізика та споріднені науки)» Ольги Кочерги та Євгена Мейнаровича.
– Ми вже побіжно торкалися проблеми поколінь – зупинімося на ній докладніше. Знаю кілька родин українських літераторів (і ширше – гуманітаріїв узагалі), в яких розігруються драми: діти, виховані в українському дусі, підростають і під впливом зрусифікованого оточення переходять на російську мову спілкування. А батьки й діди з гіркотою згадують дивовижно точну фразу Пантелеймона Куліша, яку той зронив сто тридцять років тому: «…і з рідним словом тулишся, мов злодій»…
Чи Ваша родина – україномовна?
Чи реально виховати в неукраїнському середовищі україномовну дитину?
– Розрив між мовою родини і мовою позародинного оточення, безперечно, створює проблеми під час виховання дітей. Я також їх мала.
Моїм чоловіком був митець Андрій Німенко, нині вже покійний. Наш син[2] ріс в україномовній сім’ї. Ми створювали для нього відповідну атмосферу: читали українські книжки, обирали україномовні дитячі телепрограми… Тоді, до речі, майже всуціль україномовним був телеканал ICTV, що мав американського власника. Дуже вдалі програми для дітей обирав його головний редактор Олекса Негребецький. Пригадую, з яким інтересом дивився мій син телесеріал «Карусель» у чудовому українському перекладі Негребецького…
Крім того, в той час мені пощастило познайомитись в Ірпінському будинку творчості з прекрасною людиною Лесею Ворониною – дитячою письменницею й журналісткою, яка стала хрещеною матір’ю мого Максима. Лесин син Євген був його однолітком. Ми дуже часто проводили час разом, що також сприяло україномовному вихованню наших дітей.
Ситуація змінилась у підлітковому віці, коли Максим перейшов на навчання до художньої школи. У його класі україномовним був лише один хлопчик, і вони одразу потоваришували. Проте невдовзі коло друзів збільшилось, і у спілкуванні з ними Максим почав переходити на російську. Я не забороняла йому цього, бо вважаю застосування примусу в такій ситуації неприйнятним. Підлітковий вік, вік самоствердження – складний, зв’язки з однолітками стають не менш важливими, ніж родинні, і заборона спілкуватися з ними може викликати зворотний ефект. Знаю кілька випадків, коли діти з протесту проти заборони говорити російською відвертались від батьківської мови…
Мені здається, що закладеної в дитинстві міцної української ідентичності не зможе зруйнувати двомовність. У такій ситуації, як наша, і у вихованні дітей, і у стосунках із російськомовними людьми слід поєднувати, як радив Шевельов, наполегливість із гнучкістю. Зрештою, дерусифікація наших міст неминуче має відбуватися через етап двомовності. Хоча, безперечно, має розширитись і коло тих носіїв української, які не переходять у спілкуванні з оточенням на російську, тобто виявляють мовну стійкість. Про це писав відомий мовознавець Орест Ткаченко, який іноді виступає й на сторінках Вашого часопису.
Загалом проблеми мовного виховання дитини у білінґвальному соціумі давно вже мали б стати головним предметом вивчення і в українській педагогіці, і у психолінґвістиці, але, на жаль, цього немає.
На університетських семінарах із соціолінґвістики ми обговорювали із студентами їхній особистий досвід мовного формування у зросійщених містах; вони також писали залікові есеї на цю тему. Найкращі з робіт я опублікувала у додатку до посібника «Нариси з соціолінґвістики», що вийшов у видавництві Києво-Могилянської академії. Особливо цікавим є досвід, яким ділились київські студенти з російськомовних родин, що за час шкільного й університетського навчання стали українськими патріотами. Свідомо перейшовши на українську мову спілкування, дехто з них справляв вплив і на батьків, стимулюючи зміну родинної мовної атмосфери.
Саме так, із появи у зденаціоналізованих містах груп молодих людей, які переходили на мову свого народу, витіснену в період бездержавності на периферію, й відбувалось повернення в урбаністичний простір чеської, словацької, латиської, естонської, фінської та інших мов.
Прагнення нинішньої проросійської влади розтоптати добре підкованим чоботом ці паростки повернення молоді до своєї мови й ідентичності, які вже зародились в українській столиці та інших містах, засвідчує призначення на посаду міністра освіти, науки та молоді українофоба Табачника. Але всеукраїнські протести проти ухвалення законопроєкту Ківалова-Колесніченка, активну участь у яких узяли молодіжні громадські організації, вселяють надію на те, що новітнім русифікаторам не вдасться повернути нашу країну в минуле.
– Пані Ларисо, які книжки Ви читаєте – не лише з науковою метою, а й для душі? Які автори є для Вас важливими?
– До моїх улюблених письменників належать Валер’ян Підмогильний і Тодось Осьмачка. Особливо сильною вважаю повість останнього «Старший боярин». На семінарських заняттях із соціолінґвістики детально аналізуємо зі студентами роман Підмогильного «Невеличка драма».
Люблю прозу Валерія Шевчука. Поява кожної його нової книжки – прекрасна нагода забути на якийсь час життєві негаразди і суєту та зануритися у гармонійний плин його оповіді. Твори Валерія Шевчука мають ту властивість, якою він наділяє деяких своїх героїв: вони світлоносні.
Якщо говорити про письменників молодшого (чи радше вже середнього) покоління, за творчістю яких стежу, то не буду ориґінальною, назвавши Оксану Забужко і Юрія Андруховича. Хоча, звичайно, цими двома письменниками наша література постсовєтської доби не обмежується. Велике враження справила на мене, наприклад, повість Леоніда Кононовича «Тема для медитації», варта, як мені здається, значно ширшої уваги й популярності, ніж та, яку вона мала. Важливо, що з’явився такий твір, як «Чорний ворон» Василя Шкляра. Подобалась мені повість Олеся Ульяненка «Сталінка», хоча пізніші його твори вважаю менш вдалими.
У поезії також відбуваються цікаві процеси, тим паче, що вона завжди грала першу скрипку в нашій культурі. Проте сьогодні, здається, не її час. Навіть творчість Василя Стуса не має належного впливу на духовний клімат суспільства.
Загалом треба сказати, що українська література нині активно розбудовується. І що важливо – вона структурується, в ній з’являються твори різних жанрів, розраховані на різні групи читачів: історичні романи, пригодницькі, жіночі, оповіді про мандри тощо. В умовах демократії, хай поки що неповноцінної в суспільному вимірі, наша література, вийшовши на волю із зони суцільних заборон, швидко розвинула не лише елітарні, а й масові жанри. Це свідчить, крім іншого, про те, що українська мова зберігає потужну креативну енергетику, а це є запорукою її незнищенності.
– Чого Ви б побажали молодим письменникам, тим, хто сьогодні – можливо, й не замислюючись про це, – творить майбутній мовний канон?
– Можу лише повторити сентенцію незабутнього Юрія Шевельова… втім, не відтворю її дослівно, тож переказую так, як запам’ятала: кожен з нас, уживаючи те чи інше слово, обираючи ту чи іншу форму, має усвідомлювати свою відповідальність за те, якою наша мова буде завтра.
Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ
Харків – Київ
липень – жовтень 2012 р.
Редактор і поетеса Люцина Хворост 
Оставьте комментарий