Олександра КОВАЛЬОВА: «ПИСЬМЕННИК – ЦЕ ПЕРЕДУСІМ НЕВСИТИМЕ ЗАЦІКАВЛЕННЯ СВІТОМ»

Олександра Ковальова

Олександра Ковальова

Ця мініатюрна, навдивовижу скромна в поводженні жінка з тихим голосом уміє інтонувати фразу так, що її заворожено слухають великі зали. Олександра Ковальова – поетка, прозаїк і перекладач ; багато років викладає німецьку мову в Харківському педагогічному університеті імені Григорія Сковороди. Ім’я Сковороди в її житті невипадкове: з його благородною спокійною філософією вона відчуває глибоку спорідненість.
Слобожанка душею, своїм учителем у поезії вона незмінно називає чи не найвидатнішого слобожанського лірика ХХ століття – Василя Мисика.
В один із травневих вечорів мені випала розмова з письменницею. Говорили про вчителів і учнівство, про вершини й провалля, про Харків і українську ідентичність, про Богове й кесареве… про все на світі.
Вечір видався теплим. Розмова – також.

«МОЇМ ПОКЛИКАННЯМ БУЛА ЛЮДИНА»

– Пані Олександро, чи пам’ятаєте Ви той момент, коли усвідомили свою причетність до літератури, зрозуміли, що хочете писати?
– В юності мені здавалося, що поети – це напівбоги, які живуть на недосяжній височині, і велике щастя, що з тієї височини щось до нас, простих смертних, долинає, що ми можемо цим захоплюватися, причащатися цієї краси… Але література ніколи не була для мене метою. Я не вважала, що це – моє покликання.
Моїм покликанням була людина. З людиною я все життя працюю. І на людей мені таланить.
Мама моя мала дуже драматичну біографію. У Голодомор – їй було вісім років – лишилася сиротою; намагалася зберегти життя й малому братикові – на жаль, не змогла… Потім, коли почалась війна, мама дописала собі віку, щоб її взяли санітаркою на фронт. Пройшла війну… І ця людина, за плечима якої був такий стражденний шлях, давала мені настанову: «Роби спершу для людей, а тоді й для себе встигнеш». Звісно, дорослий реалізм уже підказує: людей у світі забагато, всіх ущасливити годі, – та все ж слова пам’ятаються.
У свої сімнадцять я приїхала до Харкова. Приїхала з дуже глухого хутора – 35 кілометрів до райцентру, навіть автобуси, бува, не ходили, та й паспорт отримати було проблемою – влада хотіла, щоб селяни все життя сиділи в колгоспах і не рипалися… Однак я вирвалася. Мама переконувала мене, що до університету я не вступлю, але на той час існувала певна квота для дітей колгоспників, це мене й врятувало.
– І як Харків зустрів Вас?
– До приїзду я уявляла Харків як велике українське місто, а вже Харківський університет – як оселю небожителів, не менше! Мені здавалося, що викладають у тому університеті мало не Ґете й Шіллер… Звичайно ж, розмовляти в цьому храмі науки треба лише чистісінькою українською мовою, думала я. І дбала про те, щоб у мову мою не прослизав хутірський суржик.
Й ось опинилася я на факультеті іноземних мов. Говорю щирою українською – аж раптом якась мадам мене уриває: «А па-чєлавєчєскі ви нє можете?». Це був шок! Я не знала, як реаґувати…
– Тобто Ви несподівано для себе потрапили в російськомовне середовище?
– Так. Але російську мову мені також хотілося опанувати в її чистому вигляді, бажано – на високих літературних зразках. Тож, іще навчаючись на молодших курсах, я потрапила до літературної студії, яку в Будинку будівельників вела Марина Гаврилова. Студія була російськомовна. Відвідували її такі зокрема люди, як Олексій Бінкевич (поет і перекладач, надзвичайно інтеліґентний чоловік, я радію, що мені пощастило ще на зорі юності з ним спілкуватися), Вікторія Яновська (художниця й поетеса, вельми ориґінальна мисткиня, з гострим мисленням; нині вона живе за кордоном), Світлана Озерська (яскрава поетка з підкреслено інтелектуальним стилем), Люба Кондратенко (вона їздила на студію аж з Есхара; шкодую, що цієї обдарованої людини вже нема серед живих)…
Я ж іще була ніякомовна: пробувала писати російською, навіть своєю улюбленою німецькою – а українською боялася.
Та, хоч як це парадоксально, саме в цьому високоосвіченому російськомовному середовищі я підійшла до необхідності писати по-українському.
…На третьому курсі – я вже тоді цілком освоїлася в університеті, збулася всіх сільських комплексів, дуже добре вчилася, і викладачі це відзначали, – розпочався набір групи для поїздки до Німецької Демократичної Республіки. І мене – єдину – не допустили.
– Чому? Ви домагалися пояснень?
– Мені сказали: «Ми цього не пояснюємо».
Ну, видалася я, очевидно, неблагонадійною. Чому – хтозна. Дід мій, щоправда, був розкуркулений – але ж мама пройшла війну!..
Потім комсомольський залік – і я його не проходжу!
У відчаї поїхала… до Сибіру. З подругою. Ми там кілька місяців працювали матросами…
– Ви покинули навчання?
– Покинула.
– Як Ви наважились?
– На емоціях. Дуже імпульсивною я була замолоду. Люта образа мене гризла. Як це: мене – і визнали негідною!
Дякувати Богу, невзабарі добрі люди з факультету спонукали мене повернутися (був серед моїх симпатиків і Олег Миронов, який досліджував переклади Шевченка німецькою мовою, – блискучий науковець і викладач!). І під зиму я приїхала. Досклала все, в чому відстала, і після цього вже спокійно, без ексцесів закінчила навчання.
Мене залишали в університеті, але мені стукнуло в голову, що треба попрацювати в селі. І поїхала я на крайній Схід України, до Новопсковського району Луганської області. Через межу вже була Воронежчина.
А села обабіч кордону дуже схожі, й топоніми подібні, зокрема оті з компонентом Біло-: Біловодськ, Білокуракине…
– Там же крейдяні ґрунти, уславлені білі гори…
– Саме так. Краєвиди там дуже гарні.
Після луганського періоду розпочався в мене дніпропетровський. У Дніпропетровську я навчалася в аспірантурі. Й тут проблеми почалися знову.
Стояв початок 1970-х. Тяжкий був період, доба закручування гайок. Людей кидали в тюрми. Але я ще про те не знала. Як на гріх, я зацікавилася історією козаччини, працями Яворницького… І національними питаннями, авжеж.
Як це могли розцінити? До мене приставили людину «від ідеології», яка взялась мене «виховувати»…
– Чи Вас цькували?
– Ні, я не можу сказати, що мене цькували, переслідували тощо. Але мене пасли. І було дуже реальне відчуття, наче мені ставлять блок, не пускають. Моя наукова керівничка Клавдія Павлівна Фролова (світла людина в моєму житті) підшукала була для мене добру стипендію в Німеччині – а мені не дозволили на неї претендувати. Не могла я сподіватися й на квартиру, хоча, як правило, молодим науковцям житло давали.
– Якій темі була присвячена Ваша дисертація?
– Я писала про післявоєнну поезію Східної Німеччини. Ґюнтер Кунерт, Луїс Фюрнберґ… Клавдія Павлівна (між іншим, колишня акторка) була людиною широкомислячою, ідеологічно нейтральною; вона обрала для мене образно-семантичний аспект теми – і це давало мені змогу виявляти моє критичне ставлення до тих віршів, у яких надто випирала політична заанґажованість автора. Я критикувала такі тексти за декларативність, одновимірність тощо.
Мою роботу підтримала професор Кіра Олександрівна Шахова, людина і науковець колосального масштабу. Вона мене примітила і каже: «Нам би треба когось із провінції». Дуже привітною зі мною була, навіть до кафе мене водила (сміється). Це сьогодні дисертант мусить хтозна-які столи для всіх накривати, а тоді нічого подібного не було.
Кіра Олександрівна вважала, що я й докторську в майбутньому осилю. Та я не бачила себе науковцем.
– Чому?
– Мені бракує системності мислення. Я мислю спонтанно. Хоча в юності можна вигравати за рахунок інтуїції і сміливості: бува, молодий у наївності своїй береться за те, за що людина досвідчена не взялася б, – і перемагає!
– Кажуть, мети досягає той, хто ще не знає, що це неможливо…
– Це правда. Дисертація, навіть докторська, – не Євангеліє, беруть люди й пишуть. Думаю, і я могла б зорганізуватися, якби це було для мене так уже важливо.
– То що було для Вас важливим?
– Я вже казала: люди. І які то були люди!
Насамперед – старше покоління. Воно прийшло з давнішого, шляхетнішого світу. Узяти хоч би стареньку пані, в якої я наприкінці свого студентського періоду квартирувала. Вона не була ні науковцем, ні митцем, – звичайна жінка родом з Петербурґа (саме так звалося її рідне місто, коли вона народилася). Плекала квіти, плутала епохи й періоди… і була втіленням інтеліґентності. От вона в мене перед очима, з оберемком своїх троянд у руках, – уся не від світу сього, не від нинішнього прагматичного, заземленого світу…
– А що скажете сьогодні, коли Ви вже зреалізували себе як викладач? Не шкодуєте, що обрали саме цю стезю?
– Ні. Педагогічна робота – це те, що завжди було мені потрібне. Це те, що я люблю.
Віриш? – у нашому університеті немає корупції! Це я можу з чистим серцем сказати, принаймні про свій факультет. Як гадаєш, хто сьогодні йде до педагогічного? Або майбутні вчителі за покликанням, або люди, які хочуть здобути фундаментальну освіту, щоб бути конкурентними на ринку праці. Тобто – молодь переважно добросовісна.
Є, звичайно, студенти сильніші і слабші, але я переконана, що працювати треба з кожним. Ліпити ту глину, яку Бог послав.

«МИСИК СТОЯВ ТАК ВИСОКО –
ЗДАВАЛОСЯ, ВІН БЕРЕ ТЕБЕ НА КРИЛА…»

– У Вашому літературному становленні суттєву роль відіграв Василь Мисик. Я не раз чула, з якою теплотою Ви його згадуєте. Використовуєте кожну нагоду, щоб сказати про нього добре слово…
– По-перше, я справді незмірно цій людині вдячна. А по-друге, я вважаю, що про Мисика говорять непрощенно мало. Він і досі недооцінений – як на своїй малій батьківщині, так і на загальноукраїнському рівні.
Свого часу ми домагалися, щоб вулицю в Харкові, на якій мешкав Василь Олександрович, названо його ім’ям. Але міська влада не пішла нам назустріч. І раптом – гляди! – це вже вулиця Єсеніна. Без жодних підстав на те!
– Як Ви познайомились із Мисиком?
– Тоді я саме повернулася з Дніпропетровська, з аспірантури, до Харкова. У харківському видавництві готувалася до друку моя перша збірка поезій. Досить довго тривала видавнича тяганина, змінювалися редактори… Нарешті все було готове. Вийшла тонесенька книжечка, повна м’якої лірики.
Деякі з колеґ знизували плечима: «І чом так багато говорять про ці “Степові озера”? Там же нічого гострого!». Гострого там справді не було – але книжка була питомо українська, з глибоко українською образністю. І хай я, молода, ще вповні не усвідомлювала, що слово є міф, – якесь інтуїтивне розуміння цього в моїх ранніх віршах уже проглядалося.
Це Мисикові й здалося цікавим. Він став на захист моєї книжки й навіть написав рецензію, яка вийшла в «ЛітУкраїні». Це була дуже висока підтримка на той час (кажу про самісінький початок 1980-х). Після цього мене прийняли до Спілки.
Василь Олександрович був надзвичайно доброю людиною. Таких мало. Він і пізніше був щодо мене щедрий на жести підтримки. Якось скомпонував мою добірку, надіслав до котрогось із київських журналів. Лежала вона там, лежала… Я вже й питаю: «Василю Олександровичу, може, вірші мої не варті друку?» – «Не у вас річ, а в мені, – відповідає Мисик. – Не думайте, що в Києві мене всі люблять».
– Незрідка, здобуваючи чиюсь прихильність, ми автоматично «успадковуємо» й неприятелів цієї людини…
– Другу мою збірку теж довгенько варили у видавничому казані. Тоді вже не модно було, відмовляючи, покликатися на якісь ідеологічні нюанси, тож мені сказали просто: немає паперу. Мисик запропонував: «Візьміть папір із планованого накладу моєї книжки і надрукуйте Олександру. Молодій людині радість буде, а мені вже все одно».
– Василь Олександрович на той час мав уже понад сімдесят літ. Це були останні його роки.
– Саме так, він народився у 1907-му, а помер у березні 1983-го. Мене тоді не було в Харкові – моя мама саме пережила інсульт, дуже тяжкий, я була коло неї. Вона теж померла – приблизно в той самий час, що й Мисик. Тому на похорон Василя Олександровича я не втрапила…
Знати таку людину особисто – це щастя, а вже користуватися її прихильністю – й поготів. Згадаєш – наче Богу помолишся… Мисик стояв так високо – здавалося, він бере тебе на крила, і ти вже теж високо! Після бесід із ним непросто було сприймати людей менш благородних: ті, було, намагалися мене й принизити, «поставити на місце»… А я дивувалася: навіщо ж так, коли спілкування може бути зовсім інакшим, прекрасним?
Я з ним була боязкою. Не хотіла нав’язуватися, зайве турбувати. Часом надовго пропадала – й Василь Олександрович докоряв мені: «В літературі епізодичність не спрацьовує! Якість вимагає реґулярності».
У домі його панувала дуже приязна атмосфера. Привітна зі мною була дружина Василя Олександровича, Марія Іванівна Таран-Мисик. Пиріжками мене частувала… Вона дуже турбувалася про здоров’я Василя Олександровича: він же прийшов із таборів скалічений, зі зламаним хребтом…
Але як він тримався! Це треба було бачити. Ця аристократична постава, ця посадка голови, хода… Як сільський хлопець міг це набути? Ні, це мусило бути в ньому закладене…
А очі! Колись я їхала зі знайомим в електричці, а знайомий мені й каже: «Подивись, онде сидить чоловік, зовні наче непоказний, але очі… Хто він – йог? Мудрець?». Я позирнула – Мисик! Точене обличчя, характерний погляд – м’який і гострий одночасно… І як я його не завважила?
– Він давав Вам поради стосовно віршів, перекладів?
– Поезію мало хто вмів читати так, як Мисик. При цьому критикував він дуже делікатно. Не любив отієї зверхності, з якою, бува, забронзовілі поети ліплять початківцеві личку графомана. «Боже, які рішучі люди, – іронізував Василь Олександрович. – Таж після Бога ми всі – графомани!».
Коли він редагував поетичні тексти, то правив тільки явні неоковирності, граматику тощо. До рядка підходив дуже обережно – давав авторові можливість виявити суб’єктивне бачення. Навіть якщо автор іще не майстер – він уже творець, і це треба поважати.
Перекладацькі мої спроби спершу були дуже невдалими. Я зазіхала на Гельдерліна, це дуже складний поет. Мисик перекладав Гельдерліна, але небагато; можливо, переклав би й більше, якби життя дозволило… Саме Василь Олександрович пояснив мені, що Гельдерлін вимагає глибшого, тоншого погляду, ніж я мала на той час. Відтоді я довго не важилася братися за переклад.
Василь Олександрович охоче дарував книжки, причому намагався дарувати так, щоб цей подарунок людині був потрібен. Приміром, я французькою літературою не цікавилась, тож мені він призначав видання німців. (І дуже шкодував, що нема кому віддати східних авторів.) На деяких примірниках були позначки, які свідчили, що Мисик проніс ці книжки через усю тюрму…
У всьому й в усіх він добачав щось світле. Навіть у сусідці-скандалістці. Про неї казав: «Мила жінка, та, мабуть, у неї в житті якісь прикрі обставини…». Розумів: лихослів’я, спрямоване на людину, може її надламати, а добре слово – порятувати. Мені здається, я цього мистецтва доброти так уповні й не навчилася (сміється).
– Таж хіба Ви лихослівна?
– Не надміру. Але нестриманою буваю.
– Мені – відколи я Вас знаю, – якраз видається, що Ви прагнете в кожній людині, з якою Вам випадає спілкуватися, розгледіти добро і дати цьому добру стимул до зростання. Крім того, Ви теж любите дарувати книжки… Що це – приклад Василя Мисика?
– Можливо… (Легка, трохи розгублена усмішка.)

«З НІМЕЦЬКОЮ МОВОЮ, КУЛЬТУРОЮ Я ЗРІДНИЛАСЯ»

– Пані Олександро, є відома сентенція: скількома мовами ти володієш, стільки разів ти людина. Зізнайтеся, скільки разів людина Ви?
– У підлітковому віці я перенесла тяжку хворобу, після якої, мені здається, моя пам’ять стала фраґментарною; тому з іноземними мовами справи в мене гірші, ніж мені б хотілося. Свого часу я непогано знала англійську; звісно, щось із того лишилося (можу читати книжки тощо), але це не той рівень, який я бажала б мати. Цікавилася іспанською – також зосталося хіба що пасивне володіння. Ну а з німецькою мовою, культурою я зріднилася. Ще зі школи. Щоправда, на співбесіді до університету викладачі з мене реготали: їм було дивно, як можна знати так багато лексики (я вільно читала книжки німецькою) і при цьому так жахливо вимовляти слова. А де б я на своєму хуторі почула правильну німецьку вимову?
– Корній Чуковський так англійську вивчав – суто з книжок.
– Ну, в університеті я цю свою ваду виправила.
– Німецька мова багато дала Вам…
– Надзвичайно багато. Скількох видатних поетів я читала в ориґіналах! А скількох друзів здобула завдяки своєму германофільству!
На початку 1990-х років харківський журналіст Валерій Дяченко зорганізував для групи харківських письменників поїздку до Німеччини. То було щастя! Ми там познайомилися і заприятелювали з такими першорядними авторами, як Райнгардт Кнодт, Міхаель Целлер, Манфред Шваб…
Вальтер Загорка (на жаль, уже покійний) – чех, який писав німецькою мовою. Під час Празької весни він був у Чехії, протестував проти радянських танків. Познайомившись із ним у Німеччині, ми запросили його до України; він приїхав і схотів побачити нашу глибинку. Ми повезли його в якесь село, і тамтешній директор радгоспу виявився колишнім танкістом – із тих самих, що були в Празі у 1968-му! Загорка жартує: «Що мені та Німеччина – я чех, мені краще серед слов’ян, лишуся в твоєму радгоспі, корів доїтиму!» – «А ти мені можеш простити 1968 рік?» – питає директор. – «Простити можу, – вже серйозно каже Загорка, – а забути – ні…».
Ще одна моя німецька знайома – Наду Шмідт. Авторка дуже витонченої езотеричної лірики. Пише вона діалектом; це в Німеччині модно – діалект є ознакою певної реґіональної ідентичності, яка не суперечить ідентичності загальнонімецькій, а навпаки, в якомусь розумінні підтримує її. (У нас, на Сході України, ситуація інша: на наших землях панують не діалекти, а суржик. Суржик – це тавро приниження, нижчовартості. Діалект свідчить про причетність до якоїсь місцевої спільноти, це знак автентичності; а суржик – наслідок мовної мішанини, прагнення підлаштуватися під чужу мову.)
Разом із німцями ми видали кілька чудових антологій. Із німецького боку це все – зустрічі, видання тощо, – влаштовував і цементував правозахисник Юрґен Бауер. Це він подбав про те, щоб з українського боку представлені були не спілчанські ділки з партквитками, а незалежні письменники. Якби він надіслав був офіційне звернення – запевняю, до Німеччини вирушили б не ми, а зовсім інші люди…
– Ви правили українській делеґації за перекладача?
– Авжеж. А німцям розповідала про Україну, намагалася зацікавити їх. Схоже, вдалося, бо наступного року вони всі приїхали до нас. І не просто приїхали, а заснували тут премію імені Германа Кестена . Герман Кестен народився в Україні, в Підволочиську. Чотирирічним хлопчиком його перевезли до Нюрнберґа… Письменник прожив довге і насичене життя.
– Ви з ентузіазмом говорите про Ваших німецьких сучасників. А якщо озирнутися на класиків, і українських, і світових, – які постаті є для Вас знаковими?
– Сковорода – безперечно. Унікальна була особистість.
Шевченка я б навіть не згадувала: це щось абсолютно природне для українця, як молитва. Та коли вже назвала… Він для мене – не «літературне захоплення», а органіка, ментальність, увібрана з молоком матері. Шевченко конче потрібен українській душі для виживання. Його знали напам’ять старі неграмотні селяни. Пригадую, у 1950-х роках діди цитували: «Німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть», – і докидали єхидні коментарі про колгосп…
Якщо Шевченко – це рідна земля, то зоряним небом для мене стала Леся Українка. Це чистота, це недосяжність, це аристократизм…
– Любите в ній спершу поета чи драматурга?
– Її прекрасну драматургію я відкрила для себе дещо пізніше, а в шкільні свої роки зачитувалась віршами. Вони вчили мене літати.
Гріх оминути й живих класиків, як-от Ліна Костенко чи Іван Дзюба. Це для мене світочі…
– Якщо прийдете додому стомлена і схочеться чогось суто «свого», співзвучного – по чию книжку сягнете?
– О, потягнуся до полиці з німецькими романтиками (всміхається). І не іронічного Гайне спершу візьму, ні! Оберу Едуарда Мьоріке, Клеменса Брентано, Фрідріха Рюккерта…
– Уся трійця названих Вами поетів увійшла до Вашої перекладної антології «Потік» – книжки-білінґви, що вийшла друком 2011 року в харківському видавництві «Апостроф».
– Тексти до цієї антології я збирала дуже довго – а ще довше триває моє захоплення німецьким романтизмом. До книжки моєї ориґінальної лірики «Осіння проща» (Харків, видавництво «Майдан», 2006 рік) увійшов міні-цикл «Німецькі портрети». Це чотири сонети, присвячені німецьким романтикам: Новалісові, Клеменсу Брентано, Йозефові фон Айхендорфу й Теодорові Шторму. Там само вміщено й маленький перекладний розділ.
Невдовзі харків’янин Олександр Кальниченко почав видавати перекладацькі збірники і залучив мене до співпраці. Тоді вже я почала перекладати інтенсивніше. А там понишпорила по шухлядах, познаходила всі свої переклади, дивлюсь – уже й на книжечку назбиралося… Лариса Вировець, поетка, книжковий дизайнер і видавець, допомогла з оформленням – і ось книжка перед читачем.
– Чи є на неї відгуки від перекладачів чи перекладознавців?
– Були усні, від наших земляків – того ж таки Олександра Кальниченка, Ігоря Оржицького, Ірини Мироненко… Надіслала я книжку й до Мюнхена – Ігореві Качуровському. Пристойна, сказав патріарх.
– Того ж таки 2011 року побачила світ і інша книжка, не зовсім звичайна. Видання мініатюрне, такий собі «метелик», але при цьому в ньому представлені дві авторки (обидві харків’янки) й аж три мови…
– О, це ти про наш спільний з Ольгою Тільною проєкт? Олю я знаю ще з її школярських років, це відкриття для мене було рівноцінне закоханості (сміється). Я дуже ціную її інтелектуальний потенціал; мені здається, вона масштабніша за мене, різнобічніша; крім того, вона ще молода, в неї багато чого попереду… Мене захоплює її лірика, її проза. Дуже серйозно ставиться вона й до перекладацької справи – працює відповідально і ретельно. Це й навіяло мені ідею видати з Олею разом тримовну книжку. Двомовні, думаю, в мене вже були, а тримовна вийде вперше!
– Згідно з усталеним уявленням, вірші має перекладати питомий носій тієї мови, на яку їх має бути перекладено, а не тієї, якою написано ориґінали. Всупереч цій традиції Ольга Тільна сама переклала англійською десять своїх віршів і десять Ваших. Але німецькі переклади робили не Ви; я прочитала імена двох німкень-перекладачок: Крістіна Фішер і Сандра Флюстерлінґ…
– Ну, якщо Крістіна Фішер – особа цілком реальна і справді німкеня, то Сандра Флюстерлінґ – моя маленька літературна містифікація (сміється). Сама я робила ці переклади!
– Чекайте, чекайте… як перекладається «флюстерлінґ»?
– «Шепіт».
– А Ваш український псевдонім – Шепітько, Олеся Шепітько! Ви під ним друкуєте прозу в «Березолі»…
– Це правда. Шепітько – дівоче прізвище моєї мами… Є в мене й ще одне німецьке псевдо, чоловіче: Алекс Шмідт.
– «Шмід» німецькою – «коваль»!
– Ось бачиш, усе збігається (підморгує).
– Якою буде Ваша наступна книжка?
– Поки що не знаю точно, але в моїх планах – видання перекладної антології жінок-поетес, які творили німецькою мовою. У «Березолі» колись друкувалася підготована мною добірка Неллі Закс, поетеси єврейського походження, нобелівської лавреатки; це глибока, сповнена таємничості поезія некласичного типу. Перекладала я й Ельзу Ласкер-Шюлер, яку називають предтечею експресіонізму; в неї дуже сильна образність, звертає на себе увагу наскрізний мотив пошуку Бога…
Отже, я маю новий серйозний задум. І маю над чим працювати.

«ЛИШЕ СТАН ДУШІ ЧОГОСЬ ВАРТИЙ»

– Пані Олександро, яким Ви бачите сучасний Вам літературний Харків? Що могли б сказати про його недавню минувшину і сьогодення?
– Я пам’ятаю спілчанську літстудію 1970-х років. У ній царювали Володимир Муровайко (покійний нині), молодий Леонід Тома, Анатолій Перерва… Але ближче я заприязнилася з дергачівською студією Віктора Тимченка. Віктор Петрович – дивовижно теплий, добросердий чоловік, справжній Гомер зі зрячим серцем. Часто ми гостювали в його оселі: я, Оля Тараненко, Віктор Бойко, ще не забронзовілий на той час (сміється)… З Бойком ми й сьогодні товаришуємо.
Ще я люблю поетесу Ірину Мироненко. Ціную ту взаємну довіру, яка живе між нами.
А Василь Боровий? Яка ясна поетична душа – і яка дорога мені!
Та найближча мені Майя Львович, поетка й перекладачка, талант якої зріс на трьох первнях: єврейському, білоруському та українському. Нещодавно у видавництві «Майдан» вийшла її книжка «Балагола». Майя вміє говорити про свою єврейськість не декларативно, а образно, справді художньо…
Є в нас із Майєю і спільна книжка, двомовна – українсько-білоруська: я надала свої вірші, а Майя підготувала переклади.
Інша моя близька подруга, на жаль, уже покійна, – це Інна Христенко, поетка і прозаїк. Знають її мало. Кажуть, мало вона й написала. А вона не ставила собі за мету написати якомога більше… Не в кількості-бо річ!..
У кожного митця всередині є така собі пружина: в одних вона розкручується повільніше, в інших швидше. Швидше – наприклад, у поетів, які рано розцвіли і рано загинули. Читаєш Лермонтова і дивуєшся: як міг він у своєму віці бути таким мудрим? Щоправда, багато в нього й гіркоти, і, можливо, зверхності щодо людей…
– Юнацького максималізму?
– Так… А в Інни Митрофанівни нічого подібного не було. Вона – з тих, у кого талант розгортається повільно, м’яко. Але ніколи вона не робила нічого проти серця. Воістину, жила за Сковородою.
…Ще до питання про літературний Харків: літературного Харкова нема без часопису «Березіль». Історія моєї дружби з «Березолем» сягає тих далеких часів, коли він ще звався «Прапором». У 1973 році Микола Козак і Юрій Стадниченко підготували мою першу публікацію…
– Був у Вашій біографії навіть епізод, коли заради «Прапора» Ви на кілька місяців покинули викладацьку роботу.
– То був 1987 рік, у журналі з’явилася вакансія – старший літ працівник, в обов’язки якого входило зокрема редагування літератури для дітей. Письменник Кость Гордієнко рекомендував мене. Я сприйняла це як велику честь. На той час робота в літературному журналі вважалася дуже престижною. І я пішла з Педінституту.
Одразу я подружилася з Володимиром Науменком, на той час завідувачем відділу поезії, з Романом Гнатишиним, який очолював відділ публіцистики (він давно загинув)…
У Харкові тоді саме з’явився Степан Сапеляк. Прийшов до редакції, приніс свої вірші, ми зацікавились… А слідом за Сапеляком зачастив до нас і такий собі Юрій Афанасійович Сошенко. Каґебіст. «Чому приймаєте в себе Сапеляка? Він же сидів, це ж небезпечна людина!» Зі мною починав дивні розмови… Ну що йому могла відповідати я, людина геть аполітична, вихована на німецькому ідеалізмові? Ох, як він дратувався!
У той самий час – за допомогою Степана Сапеляка – з’явилася моя публікація у львівському альманасі «Катедра», з яким був пов’язаний В’ячеслав Чорновіл. Це вже ні на що не було схоже!
– Ви надрукували там публіцистичну статтю?
– Та ні ж бо! Вірші! Лірику – чисту, відсторонену лірику! Але її виявилося досить, щоб роздратувати наших «пастухів від ідеології».
Головним редактором «Прапора» на той час був Іван Степанович Маслов. Він був чоловік толерантний, але дуже не любив будь-яких конфліктів, гострих ситуацій. І він дав мені зрозуміти, що я маю шукати іншу роботу. Я не звинувачую його. Якби він не прибрав із редакції мене, йому б довелося забиратися самому.
І я дуже вдячна ректорові Педінституту за те, що він без жодних докорів узяв мене назад на мою кафедру.
– Ви згадали про львівську публікацію. А з якими письменниками – з-поза меж Харкова – Ви підтримували чи й досі підтримуєте зв’язки?
– Було в мене щире творче порозуміння з Володимиром Лучуком зі Львова. Його вже нема серед живих – помер від серцевого нападу, коли їхав у поїзді…
Тепло спілкувалися ми з Миколою Мірошниченком, поетом і перекладачем східних авторів. Гірко усвідомлювати, що він теж уже покійний.
Багато важить для мене підтримка старшого мого колеґи – Ігоря Качуровського. Могутня особистість. Ми з ним листуємося. А зазнайомилась я з ним, коли разом із Миколою Козаком готувала антологію «Очима серця». Книжка вийшла на самісінькому початку 1990-х років.
– Волієте спілкуватися з літераторами старшими чи молодшими за Вас?
– І з першими, і з другими. Спілкування з молодшими робить молодшою й мене. Серед молодих літераторів, яким я симпатизую, – і згадана вже Оля Тільна, і ти, і киянка Оленка О’Лір, учениця Ігоря Качуровського…
– У яких Ви стосунках із Сергієм Жаданом, Вашим талановитим небожем, який уже понад десяток років ходить у кумирах української молоді?
– Талановитого небожа я виховувала змалечку! Казала йому: тобі треба писати… А то б він, може, футболістом став (сміється). Жвавою дитиною був, усім цікавився.
Поезію Сергієву я, без сумніву, ставлю високо. Вона динамічна, цікава своїми несподіванками, оксюморонами. Хоча можу і критикнути його – за одноплановість: надто гучний у нього соціальний акцент. Так писав Брехт. Але Брехт так писав недовго.
– Ну, і Брехт, і Жадан – якщо ми вже згадуємо їх разом – письменники лівих поглядів.
– Ліві, праві погляди – це не головне, головне – естетична вартість. Сергій – не лише автор соціальних балад, він тонкий лірик, він довів це ще в ранній своїй юності. Мені б хотілося, щоб цієї своєї ліричної грані він не зраджував.
Що ж до прози – прозу я волію трохи іншу. Більш насичену, з густим змістом. У Сергієвій прозі мені дещо бракує багатовимірності, стереоскопічності, глибини.
– Видно, що Ви за нього вболіваєте.
– Звичайно, вболіваю! І тішуся, що головні риси, потрібні справжньому письменникові, він має. Письменник – це передусім невситиме зацікавлення світом, вічне прагнення до пізнання. А пізнання – це безодня. І треба вміти стрімголов стрибнути в неї. Іноді автори, які вже чогось досягли, бояться нових безодень; вони топчуться на місці, знов і знов експлуатують власні вчорашні відкриття, які швидко обертаються на кліше…
Оскільки я ніколи не ставила перед собою дуже амбітних цілей у літературі – моя готовність стрибнути у прірву залишилася зі мною і в мені. Я можу, не будучи дитячим письменником, сісти й написати казку для дітей; можу спробувати інший жанр, новий для мене… Я виходжу зі своєї цікавості: те, що я роблю, має бути цікавим у першу чергу для мене.
Письменник і має писати насамперед для себе. Якщо ти пишеш «для народу» – народ плюватиме на тебе. А якщо для себе пишеш, сам для себе чогось дошукуєшся – читач теж зацікавиться, заразившись твоїм авторським ентузіазмом!
– Тобто еґоцентризм – це те, без чого немає письменника?
– Безумовно. Поет у момент творіння – це ж деміург, це пуп землі!
– Але цей наївний творчий еґоцентризм не має нічого спільного з дорослим прагматизмом і амбітністю, так?
– Нічогісінько. Амбітність шкодить. Що менше амбітності – то легше душі розсувати межі світу цього.
– У Ваших поезіях зустрічається цей мотив протистояння творчості й прагматизму.

Замріяного вмить збивають з ніг
Меткі, осатанілі, навісні.
І в їхній діловитій суєті
Одне для нього місце – на хресті!
Але не варто в відчай упадать –
Замріяному всюди благодать.
Адже він дурень, і йому щастить,
І хрест його вже листям шелестить.

І Бог йому підморгує: синок,
Якраз для тебе виріс ясенок.
Під ним все твар, весела і жива,
І смарагдово стелеться трава.
За мить постане поле тобі й гай.

Чого ще треба дурневі? Співай!

– Чим більше в поетові дитини, тим краще. Дитина завжди літатиме. Й оце її літання і є щастям. Бо в принципі мало в житті справді вартісного. З віком ти розумієш: лише стан душі чогось вартий. Світлі, натхненні моменти, які ти пережив, – оте і твоє. Можна уподібнити їх до намистинок, із яких ти нижеш своє намисто. А решта – суєта суєт.
– Ви відомі і як поет, і як прозаїк. Котра з цих іпостасей Вам ближча?
– Передусім я, звичайно, поет. У мене коротке дихання. Нерівномірність, аритмія, спонтанність – усе це я. Проза – таке собі нахабство з мого боку. Проза поета – насамперед спроба виявити себе в іншому форматі. Вона може заслуговувати на увагу, але все-таки поет не може змагатися в царині прози з природженим прозаїком. Так само як спринтер навряд чи здобуде перемогу на стаєрській дистанції.
– У Ваших віршах багато Бога. Ви віруюча людина?
– Так, я вірую. Але досвід навчив мене боятися тих, хто претендує на роль посередників між людиною і Богом. Отих, що диктують, як мені стати, що почепити на голову, що взути на ноги… Не терплю, коли у справи духовності втручається політика, а саме це ми сьогодні бачимо на кожному кроці. Міжконфесійні чвари, замішані на політиці, – це взагалі ганьба… Словом, віра і конфесійна приналежність – речі дуже різні. Повторюю: я вірую, але на сьогодні я поза церквою.
Крім того, я дуже боюсь фанатиків від віри. Так само як і фанатиків від ідеології. Це люди, які можуть затоптати.
Була така історія. Колись на якомусь зібранні в присутності обласних владоможних бонз (серед яких був уже й Кушнарьов) я візьми й скажи: пам’ятники треба ставити не маршалові Жукову – хоч я й не піддаю сумнівові його військових талантів, – а поетам, музикантам, митцям, тим, хто красою свого серця прославив це місто. Й оця моя невинна фраза спричинила цілий скандал. На ім’я Івана Федоровича Прокопенка, ректора мого Педуніверситету, почали надходити кляузи, підписані маститими ветеранами Другої світової: мовляв, я виступаю проти святого – Перемоги у Великій Вітчизняній війні… Спасибі Прокопенкові, він віддав усі ті цидулки мені й лишив усю ситуацію на мій розсуд. Я написала ветеранам відповідь…
– І що ж Ви написали?
– Що всі ми смертні, що треба шукати в житті вищих цінностей… Дякувати Богу, невдовзі від мене відчепилися.
Хоча взагалі я намагаюся з тими, хто несе неґатив, не спілкуватися. Мене на них не вистачає. Чесно кажучи, я не дуже сильна людина, мене легко зламати. Уникаю людей-бульдозерів, людей-нищителів…
– Тепер, із Вашого дозволу, запитання максимально приземлене. Письменник і гроші: як поєднати непоєднуване? З яких джерел, на Вашу думку, має фінансуватися література?
– Ну, в розвиненому суспільстві самі собою з’являються меценати – люди з багатших прошарків, у яких є внутрішня потреба: бути причетними до творення культури. Але це не про Україну. Наші нувориші – це окремий казус. Це колишні двієчники, які навіть не позакінчували шкіл, колишні бандити. В них у душі нічого нема. Єдине, що в декого з них є, – це нахил до показухи. Оці демонстративні візити до церкви, відвідування культурних заходів, аби лиш «засвітитись»… Та є в цьому і свій позитив: якщо бандит іде слухати оперу, значить, він переконаний, що опера – це добре!
– У Ларошфуко було: лицемірство – це данина поваги, яку порок платить доброчесності. Перефразуймо: показуха – данина поваги, яку невігластво платить культурі…
– Перше покоління нуворишів завжди дике і темне. Можливо, їхні діти, здобувши освіту, будуть уже трохи іншими.
Що ж стосується мистецтва (кажу про мистецтво елітарне, витончене, про серйозну літературу зокрема) – безумовно, воно не може мати масового збуту, масової підтримки. Воно завжди буде неприбутковим. Але в Божій бухгалтерії, знаєш, усе пораховано. Завжди з’являтимуться люди з вишуканим смаком, природжені поціновувачі краси. Їх буде небагато, але вони будуть. І вони знатимуть, як у мистецтві відокремити зерно від полови. Я в це вірю.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

травень 2012

Реклама

1 комментарий »

  1. […] 18. Олександра Ковальова: «Письменник – це передусім невситиме зацікавлення світом»: інтерв’ю Люцині Хворост // Режим доступу : https://dobrolucina.wordpress.com/2013/01/10/%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D… […]


{ RSS feed for comments on this post} · { TrackBack URI }

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s

%d такие блоггеры, как: